Політичне шоу замість парламентського контролю: що не так із ТСК у Верховній Раді

Український парламент формально має всі інструменти контролю за виконавчою владою, проте на практиці користується ними вкрай обережно і вибірково. Тимчасові слідчі комісії у Верховній Раді створюються регулярно, заяви їхніх керівників звучать гучно і виглядають переконливо, однак не часто змінюють щось у реальному управлінні. В підсумку парламентські розслідування часто залишаються на рівні публічних заяв, після яких держава продовжує жити так, ніби нічого не сталося. 

Історія з ТСК з розслідування корупції в правоохоронних органах важлива не сама собою й не через конкретні прізвища. Вона наочно продемонструвала типову хворобу українських парламентських розслідувань: розмитий мандат, порушення процедур, ігнорування меж повноважень. Але почнемо з початку. 

У червні минулого року створили Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з питань розслідування можливих фактів корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень у правоохоронних органах, судах та органах судової влади. Її  очолили народні депутати Сергій Власенко та Максим Бужанський. Основними завдання ТСК були: збір, аналіз і перевірка інформації щодо можливих корупційних або пов’язаних із корупцією правопорушень у діяльності правоохоронних органів і судів (без втручання у здійснення правосуддя), оцінка ефективності їх розслідування та виявлення системних причин безкарності, вивчення можливого впливу чи конфлікту інтересів у справах, пов’язаних із корупцією, бізнесом або політикою, а також підготовка пропозицій щодо змін до законодавства. 

Практично з початку роботи діяльність цієї ТСК супроводжувалася діями, що виходили за межі її мандату та встановлених процедур. Зокрема, комісія перевіряла також і діяльність Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Громадської ради доброчесності, не маючи на це відповідних повноважень. Крім того, ТСК намагалася застосувати привід члена ВККС, попри те, що Законом “Про судоустрій і статус суддів” це прямо заборонено. 

Коли парламентська комісія починає “перевіряти” органи суддівського врядування без прямого мандату Верховної Ради, йдеться вже не про контроль, а про втручання в діяльність судової влади. В такій ситуації ТСК перестає бути інструментом парламентського контролю й перетворюється на механізм політичного тиску. А це прямо суперечить логіці конституційного поділу влади, на якій тримається будь-яка демократична держава. 

Тут ми вже не говоримо про те, що навіть базові процедурні вимоги до роботи ТСК не були дотримані. Зокрема, у звіті ТСК від 15 грудня 2025 року порушено вимоги до змісту звіту: не зазначено строк подання наступного звіту, немає інформації про голосування членів ТСК щодо кожної встановленої обставини, немає пропозицій за результатами діяльності. Крім того, було порушено й процедуру подальшої діяльності ТСК, оскільки ВРУ не ухвалила рішення про продовження її роботи, а також самовільно продовжена робота ТСК. 

Практика США, Франції чи Чехії демонструє просту закономірність: ефективність парламентських комісій залежить не від гучних заяв, а від чітко визначених правил гри. Публічність засідань, реальний примус до співпраці, політичний баланс у керівництві та чіткі механізми реагування на висновки — без цього комісії перетворюються на політичні шоу. Україна ж поки що не вибудувала цих процедурних гарантій, що істотно знижує ефективність парламентських розслідувань. 

Якщо не переосмислити інструмент тимчасових слідчих комісій, він і надалі дискредитуватиме саму ідею парламентського контролю. Замість встановлювати факти та забезпечувати відповідальність ми отримуватимемо чергові політичні конфлікти, які підривають довіру до парламенту та створюють додаткові ризики для євроінтеграційного курсу України.