— Фракція "Свобода" в Київській міськраді нинішнього скликання жодного разу не голосувала за бюджет. Є три причини, чому ми це не робимо. Дві з них – формальні, а одна – змістовна. Почнемо з формальних причин. Я вважаю (і це є європейською практикою), що та політична сила, яка підтримує бюджет і голосує за нього, є частиною провладної коаліції. Минулого року всі фракції Київради, крім "Свободи", проголосували за бюджет 2018 року. У них була різна мотивація, але після цього одна фракція повністю розвалилася ("Самопоміч" – прим. ЧЕСНО).

Друга причина – рішення з'їзду ВО "Свобода", на якому ми погодили, що готові брати відповідальність за бюджет лише в тих містах, де ми є владою. У тих органах місцевого самоврядування, де ми не входимо до провладної коаліції, ми не можемо брати на себе відповідальність за бюджет.

Третя причина полягає в тому, що бюджет Києва – це найбільший бюджет органів місцевого самоврядування в Україні, який цьогоріч сягає 55 млрд грн. Якщо взяти бюджет будь-якого обласного центру України й поділити співвідносно до кількості населення, ось, наприклад, є бюджет Хмельницького – 1 млрд 715 млн, міста, яке разів у 10 менше за Київ, але якщо ви туди поїдете й подивитись, як відбуваються зміни, то побачите, що у столиці, попри істотно більший бюджет, змін не видно. Дохідна частина бюджету Києва формується нераціонально. На нашу думку, ми маємо явно занижений бюджет. Це показує практика.

— Як ухвалюють бюджет Києва? Торік доходи становили 45 млрд грн. Якщо ви подивитесь проект бюджету, то вони були значно меншими. Це означає, що місто, фіктивно зменшуючи доходи, згодом у середині року каже, що перевиконує бюджет.

Це така гра з бюджетом, тобто спеціально знижується база, аби потім упродовж року показувати, що бюджет є профіцитним, що ми більше грошей заробляємо.

— По-перше, для того, аби ці невраховані кошти можна було згодом розподілити між собою в ручному режимі, вони виходять як додатково зароблені, тому можна їх на якісь напрямки перекидати, показувати, що місто успішне, що воно заробляє.

По-друге, податок на доходи фізичних осіб (ПДФО). Інші міста отримують 60% ПДФО, а Київ – 40%. Якби столиця також одержувала 60%, як і решта міст, то було б приблизно 10 мільярдів додаткового доходу. Я вважаю, що дискусію з цього питання ми повинні вести з центральною владою більш наполегливо.

Київ – це столиця України, яка виконує столичні функції, тобто в Києві розташовані центральні органи державної влади, установи, підприємства, організації, які на пільгових умовах орендують комунальне майно.

— Ідеться не тільки про комунальне майно. Це й величезні комплекси Кабміну, під якими орендована земля в центрі міста. За комерційними умовами за її оренду можна було б отримувати величезні кошти, але там, наскільки я знаю, її ледь не за гривню здають в оренду. Я вважаю, що ми як місто мали б зробити дві речі: або вимагати від уряду окремих видатків на виконання функцій столиці, або Київська міськрада мала б розглянути варіант винесення урядового кварталу за межі центральної частини міста, як це роблять у багатьох країнах світу.

Це може бути, наприклад, у районі кільцевої дороги поблизу аеропорту "Жуляни", тому що оцією хаотичною навколишньою забудовою аеропорт фактично вбили й рано чи пізно його закриють, або він прийматиме виключно маленькі літаки олігархів, що для міста невиправдано.

Тому я вважаю, що надходження до бюджету могли б сягати щонайменше 70 млрд грн. Про це знають у Київській міській державній адміністрації. Там сидять розумніші за мене фінансисти, але ці гроші використовують як нові надходження.

— Гадаю, що й більше. Бюджет столиці перерозподіляє лише частину валового внутрішнього продукту, а в Києві виробляється істотна частка ВВП країни, значна частина якого перебуває в тіні. Тіньова економіка, на жаль, не підлягає податковому обліку. Ці гроші взагалі не надходять до бюджету, вони не наповнюють міської скарбниці. Це "корупційний податок" прокурорів, чиновників, правоохоронців. Хтось погодився з тим, що база бюджету – 55 млрд, хоча це явно занижена цифра, він міг би бути значно більшим.

Щодо пріоритетів: 2018 року планували закласти 1 млрд 300 млн на сплату боргу за пільговий проїзд у комунальному транспорті. Це цілий бюджет міста Хмельницького. Я зателефонував мерові Хмельницького й запитав, скільки коштів він витрачає на компенсування перевезення пільговиків, він мені сказав – 0,0. Як так? Він пояснив, що, якщо перевізник хоче працювати у Хмельницькому, то повинен узяти на себе цю соціальну функцію, і хмельницькі перевізники погодилися.

Я зателефонував до Тернополя й запитав про те саме в мера – у нього інша ситуація. Там на пільговий проїзд виділяють близько 20 млн грн. Якщо в Києві номінальна кількість населення у 10 разів більша, ніж у Тернополі, то ми мали б сплачувати 200 млн. Навіть якщо порахувати з усіма заробітчанами, незареєстрованими мешканцями, гостями, хай це буде 500 млн, але ж не 1,3 млрд.

— У Парижі ми розглядали геть іншу річ – агломерацію. На мою думку, реформа місцевого самоврядування є надзвичайно важливою. Але так звана децентралізація у виконанні нинішньої влади – це великий обман. Передали повноваження на місця й частково передали фінанси, а вони не покривають витрат навіть на медицину та освіту. Освітні й медичні заклади закриваються. Як на мене, децентралізацію потрібно було починати з агломерації.

Місто Київ, затиснуте нинішніми межами, не має перспектив розвитку, якщо ми хочемо залучати величезні іноземні інвестиції, хоч частково повернути якусь індустрію до Києва, а тут немає місця, де ми можемо побудувати сучасне виробництво. Тому агломерація потрібна, і саме це ми вивчали в Парижі й не тільки.

Наприклад, як показує досвід Стамбула, агломерація – це величезні інвестиції. Що таке агломерація? З цього потрібно починати. От, скажімо, велике місто має об'єкти інфраструктури, школи, лікарні, заклади громадського харчування, магазини, дороги, транспорт тощо, але не має території для розвитку. У ньому ніде збудувати, приміром, сучасні транспортні, промислові хаби. Воно затиснуте окружною. Немає навіть де сміття сортувати чи воду забирати. Тому нам у Києві потрібен простір, а мешканцям навколишніх населених пунктів необхідні ті самі блага, які одержують кияни.

А зараз що ми маємо? Таку ситуацію, за якої міста навколо Києва – це неначе князівства, такі собі кримінальні баден-бадени, де місцеві мери рубають ліси, дерибанять землі й живуть пречудово. Будівництво в цих містах знищує все живе довкола, проте там немає ні шкіл, ні поліклінік, ні садочків, ні роботи, і всі їхні мешканці їдуть до Києва, напружуючи його інфраструктуру. А там – просто спальні райони. То в такому разі давайте заносити їх до меж Києва.

— Бюджет Парижа й бюджет Києва за сумами зіставні. І за ці гроші ми могли б навіть показати вагомі покращення, але корупція не дає нам цього зробити.

От, приміром, метрополітен. Найголовніша проблема київського метро – це чорний кеш. Ви платите гроші, вам дають жетон, але не видають чека, і ці жетони ніяк не обліковуються. Отак дехто отримує за день кілька мільйонів чорного кешу. Це ті гроші, які згодом використовують на будь-що: політичний підкуп, золоті унітази тощо.

Наприклад, у червні Кличко сказав, що квиток не може коштувати стільки, скільки він коштував, а має коштувати 8 грн. Минув рік. І що ми бачимо? Наприкінці року комунальне підприємство додатково вимагає грошей на компенсацію за пільговиків.

Що вийшло в реалі? Коли підвищили вартість квитка в комунальному транспорті, деякі маршрути стали збитковими. От я мешкаю на Лісовому масиві й користуюся 241-ю маршруткою, де ціна – 5 грн, або 33-м автобусом, де ціна – 8 грн. Автобусом їздять виключно пільговики. Ті ж, хто оплачує квиток, послуговуються дешевшим транспортом.

— Моя особиста думка така: якщо брати європейську практику, то проїзд – це не бізнес, це соціальна послуга. Тобто людина, яка сплачує податки, отримує від держави певні соціальні послуги: охорону поліцією, медицину, освіту, дороги.

Майже в усіх європейських містах комунальний транспорт субсидований, у багатьох країнах для містян ця послуга взагалі нічого не коштує. Пересівши на громадський транспорт, мешканці покращують екологію, збільшують швидкість проїзду, руху людей, товарів і послуг, і місто заробляє.

Тому неправильно ставитися до комунального транспорту як до заробітку, а треба як до належної соціальної функції. На мою думку, запровадження єдиного електронного квитка збільшило б доходи міського бюджету на 40%, і це засвідчує досвід Тернополя та Житомира. Тобто, якби Кличко виконав свою обіцянку та запровадив у Києві електронний квиток, то надходження до бюджету столиці зросли б на 40% і субсидія з міського бюджету була б меншою.

Ми запропонували свою модель, у якій місто купує послугу в перевізника, а пасажир через систему єдиного квитка повертає ці гроші місту в безготівковій формі.

— І не лише транспорт. Ще останнє щодо недоотримання надходжень. У Києві наразі бум комерційного та житлового будівництва, а пайова участь занижена. Усі ці забудовники мали виконувати певні соціальні функції – побудувати об'єкти соціальної інфраструктури відповідно до інвестдоговору. Але за ці роки вони не виконали зобов'язань щодо 50 об'єктів соціальної інфраструктури.

Візьмемо такі райони, як Позняки, де немає жодної поліклініки. Проте замість виділення грошей на побудову поліклініки вони розмазуються, як масло тонким шаром по хлібу. Тобто, виділяючи щороку по десять мільйонів гривень, які йдуть на зміну проектно-кошторисної документації, поліклініку ніколи не добудують.

У Києві бюджет досить часто використовують на ремонт фасаду "Потьомкінської дєрєвні", тобто не для того, аби змінити інфраструктуру, а зробити про людське око. Замість ремонту дороги – ремонт ям.

Ми бідне місто, найбідніша країна. Давайте виділимо кошти і збудуємо щось осяжне. А так гроші розпорошують на довгострокові проекти. Так, на лікарню, яка потребує 140 млн, дають 10. Жоден будівельник за ці 10 млн не візьметься за роботу, і ці гроші розчиняються у зміні проектно-кошторисної документації, а в результаті за 3 роки мерства Кличка ми не побачили жодного інфраструктурного проекту: жодної транспортної розв'язки, жодного тунелю, які Європа вже давно практикує. Удвічі більший бюджет не приніс киянину вдвічі більше благ. Тому я, як керівник фракції, голосую проти бюджету.

— Тим націоналістичні фракції відрізняються від інших фракцій, де можуть голосувати за одне й те саме питання водночас "за", "проти", "утримався". Повертаємося до пункту А. Є рішення з'їзду про те, що в тих містах, де ми не є владою й не є членами владної коаліції, за бюджет ми не голосуємо. Я заохочую своїх депутатів боротися за формування бюджету, захищаючи інтереси своїх виборців. Не голосувати за бюджет – це не означає не боротися за те, аби він був сформований правильно.

— Кожен депутат намагається внести пропозиції за своїм округом. Ми вирішили, що беремо під опіку родини політв'язнів і вояків УПА, які мешкають у нашому місті, і ветеранів російсько-української війни.

Тому, якщо від них надходить якесь прохання, то я намагаюся їхні прохання виконувати. Я розумію, що бюджет у міськраді, так само як і бюджет у парламенті, – це такі собі торги. "Дай за дай" – проголосуй.

Керівник бюджетної комісії, знаючи, що "Свобода" не голосує, навіть консультації з нами не проводить. Це є неправильно. Будучи в опозиції до міської влади, я не є в опозиції до міста, і я хотів би щось робити для міста. Тому наші депутати надали свої пропозиції до бюджету залежно від потреб на округах, але ми знаємо, що результат буде нульовим.

— Депутатський фонд становить менш ніж 0,1% міського бюджету. Кошти з депутатського фонду жорстко закріплені законодавством. Мої помічники розпоряджаються бюджетним фондом, люди чи школи пишуть заяви, мої помічники несуть до казначейства, і я до тих коштів не маю жодного стосунку. Я вважаю, що для моїх депутатів, які мають округи, це єдина можливість хоч якимось чином зарадити своїм виборцям.

Як я витрачаю ці кошти? На першому засіданні фракції я сказав, що я надаватиму пріоритет грошовій допомозі родинам політв'язнів, репресованих, вояків УПА та вояків російсько-української війни. Провладні депутати отримують додаткові кошти на округи, за моєю інформацією, вони отримують на округ не 500 тис. грн, про які ми говоримо, а приблизно 10 млн грн, і про це ніхто не каже, це ніхто не обліковує. За ці гроші вони все роблять на окрузі й потім вішають таблички зі своїми іменами, хоча це кошти бюджетні.

В умовах, коли за три роки члени нашої фракції на всі наші прохання щодо поліклінік, садочків, шкіл отримують відмови тільки тому, що ми є в опозиції, то для мене ці кошти – це маленька можливість допомогти, наприклад, родинам вояків УПА. У Києві є якась цільова програма допомоги цим людям? У бюджеті Києва жодної копійки не виділено для заохочення захисту Батьківщини в умовах війни – ні на патріотичне виховання, ні на тероборону.

— Я маю досвід роботи в парламенті, я був народним депутатом 7-го скликання, я написав 75 законодавчих ініціатив, 10 з яких стали законами, зокрема й повернення Межигір'я в державну власність, закон про люстрацію, хлопці отримують УБД за моїм законом, я жодного разу не кнопкодавив і відвідав майже 100% засідань комітетів і ВРУ, і мені нема чого соромитися за роботу в парламенті 7-го скликання.

Виборцям слід визначатися, чи потрібні їм такі парламентарі, бо як заступник голови ВО "Свобода", цілком імовірно, я братиму участь у парламентських виборах 2019 року.

"Свобода" – це як велика родина, яка спільно визначає, хто де має обиратися, у яких округах іти чи обиратися за списком. Як мінімум ми будемо боротися за ті округи, які ми маємо, – це округ Юрія Левченка та Андрія Іллєнка (Шевченківській і Деснянський райони).

Хочу сказати, що за 27 років існування "Свободи" ми були найкращою фракцією в парламенті за весь час його існування з виконання класичних депутатських функцій, перебуваючи при цьому в опозиції. І зараз у Київраді ми показуємо, що опозиція – не дорівнює імпотентність.

У Київраді половина проектів рішень "Свободи" стали рішеннями. 50% ефективності роботи. Ви назвіть мені депутата з більшості, який скаже: я не голосую за бюджет, не голосую за детальні плани територій, жорстко опоную Кличку, і при цьому половина наших проектів рішень стають рішеннями. Але я втомився бути в опозиції. Я вважаю, що ми вже повинні стати владою.