Свобода слова в Україні залежить від зрадника в СІЗО?

Після смерті секретаря Сергія Швеця в парламенті вкотре заговорили про розформування Комітету свободи слова. Бо ніхто не хоче там працювати і залишається рекордно найменший чисельний склад — лише троє нардепів. Бо з комітету пішли майже всі. 

У європейських парламентах саме опозиція очолює комітети свободи слова, що є природною практикою демократичних систем. Такий контроль з боку опозиції дозволяє тримати баланс і не давати владі перетворити інформаційний простір на пресслужбу. 

Такої традиції намагались дотримуватись і в Україні, а наразі Комітет свободи слова очолює представник “Голосу” Ярослав Юрчишин, але нардепи (навіть з опозиції) не поспішають приєднатися до команди. Чому? Бо свобода слова сьогодні незручна тема. Вона не дає електоральних балів. Вона конфліктна, бо треба говорити про те, що влада часто не хоче чути.

В нас же опозиційні депутати обирають “бюджетний”, “антикорупційний”, що завгодно тільки не “свободу слова”. 

Бо свобода слова — це відповідальність, яка розкривається через роботу з журналістами, критику цензури, боротьбу за журналістів у полоні, протидію дезінформації, через незручні питання про телемарафон. Бути на боці правди, навіть коли це не в інтересах політичної кон’юнктури.

І поки депутати розводять руками, бо "немає охочих", країна може залишитися без парламентського органу, який мав би пильнувати, як влада регулює медіа, створювати умови для незалежної журналістики, протистояти фейкам і ворожим інформаційним операціям. 

Намір ліквідувати комітет демонструє не тільки зневагу до теми свободи слова, а й  зневагу до євроінтеграційного курсу. Україна взяла на себе зобов’язання захищати права журналістів, забезпечити плюралізм медіа, боротися з дезінформацією. Це частина євроінтеграційних вимог. Це також і приклад неспроможності парламентської більшості делегувати на вакантне місце свого представника/цю, які змогли б навпаки підсилити комітет і допомогти відновити повноцінну роботу.

Крім того, такі небезпечні ініціативи протирічать ідеям відкритого парламенту, які у Верховній Раді планують впроваджувати для того, аби зробити парламент більш відкритим та підзвітним суспільству, посилити взаємодію між Радою та громадськістю.

І коли в парламенті кажуть: “в Україні зі свободою слова й так усе добре”, — це сигнал. Сигнал, що влада не готова говорити про свободу слова серйозно. І опозиція, на жаль, теж.

Спроба закриття комітету під виглядом "реформування структури" свідчить, що свобода слова більше не є пріоритетом. І якщо ця інституція помре — вона помре не через брак людей, а через брак політичної волі і цінностей. Небезпечний діагноз для країни, яка воює не лише за територію, а й за право бути частиною вільного світу.