Коли президент керує урядом: очевидний сколіоз влади

Наприкінці жовтня український медіапростір облетіла новина про те, що прем’єр-міністерка Юлія Свириденко відзвітувала президенту Володимиру Зеленському про результати перших 100 днів на посаді очільниці уряду. На перший погляд це була звичайна зустріч двох високопосадовців — таких сотні. Нічого особливого: глава держави оцінює діяльність уряду в умовах війни, політичної турбулентності та складної економічної ситуації. 

Та чи все так буденно? Ні. Насправді це яскравий приклад дисбалансу гілок влади, який намагаються подати як рутину. 

Конституція визначає такий механізм роботи влади: уряд підконтрольний і підзвітний парламенту — Верховній Раді, яка його і призначає; натомість президент має чіткий, обмежений статтею 106 перелік повноважень. 

Тому згадана зустріч не є нормою ані з погляду Конституції, ані з погляду архітектури української парламентсько-президентської моделі. 

І коли глава уряду звітує главі держави, а натомість парламент як головний інститут контролю просто виключений із процесу — це не просто комунікаційна помилка, це черговий приклад сколіозу влади. Та, на жаль, він не єдиний.

(Не) конституційні доручення

На тлі гучних розслідувань антикорупційних органів президент публічно анонсує низку кадрових змін. Зокрема, він заявляє, що доручив Кабінету міністрів внести до Верховної Ради кілька невідкладних законопроєктів, оновити склад НКРЕКП, керівництва Державної інспекції ядерного регулювання, Державної інспекції енергетичного нагляду, Фонду держмайна, здійснити перезапуск АРМА, а також оперативно провести аудит і підготувати до продажу активи, що належали російським суб’єктам і колаборантам.

Очевидно, що все це подається як відповідь держави на корупцію. Знову ж таки, на перший погляд, ідеться про звичайні управлінські рішення, каталізатором яких стали скандали. Та чи так все просто? 

Ні. Адже за формулюваннями “доручив”, “забезпечити”, “оновити” ховається проблема: більшість з-поміж цих рішень — знову поза межами конституційних повноважень президента, і значна частина з них прямо стосується сфери, якою президент не має права управляти. 

Отже, на практиці це також виглядає як посилення президентського контролю над виконавчою владою. Варто визнати, що це явище небезпечно, особливо в той момент, коли суспільство чутливе до питань підзвітності та прозорості.

В чому полягає небезпека?

Коли прем’єр-міністр звітує перед президентом, а не парламентом — це не просто політичний жест. Це демонстрація реального центру влади. Коли президент дає доручення уряду подавати законопроєкти, змінювати керівництво центральних органів виконавчої влади, завершувати конкурси чи готувати активи до продажу — це пряме перевищення виконавчих функцій, які Конституція йому не надавала.

Ба більше, Конституційний Суд неодноразово наголошував, що перелік повноважень президента є вичерпним і що президент не може розширювати свої функції. 

Зазначу, що це не лише юридична, а й політична проблема: дисбаланс влади розмиває відповідальність, парламентська модель де-факто зникає, а суспільство втрачає можливість контролювати виконавчу владу. Питання, чи можемо ми дозволити собі такі зміни під час війни, ще й торуючи шлях до Європейського Союзу, залишається риторичним.

Адже, якщо ця практика закріпиться, Україна ризикує отримати гібридну модель влади: парламентську — на папері, президентську — на практиці. Це ускладнить євроінтеграцію, де від нас чекають чіткого розподілу повноважень, і послабить демократичні інститути саме тоді, коли вони мають бути найсильнішими.