Як соцмережі ілюструють сколіоз влади

Соцмережі сьогодні — це головний канал зв’язку влади з громадянами. І добре, що в кожного органу є свої сторінки. Це сучасно, дієво та демократично. Адже демократія це не лише про вибори, Конституцію, чи формальний поділ повноважень між гілками влади. Демократія починається з довіри і поваги. І найперше — з публічної. І от тут у нас виникає серйозна проблема.

Коли державні органи спілкуються з людьми, їхня комунікація має бути чіткою, злагодженою й послідовною. Вони мають виглядати як команда. Команда = довіра та повага. Особливо в часи війни, коли суспільству потрібна впевненість і єдність.

Проте натомість ми бачимо, що комунікація між державними інституціями виглядає розфокусованою. І дуже часто є односторонньою.

Там, де мала б бути співпраця, звучить лише один голос. Там, де очікуємо баланс, отримуємо мовчання. Це мовчання багато каже.

Хто про кого мовчить?

Згідно з дослідженням медіаспоживання в Україні, найпопулярнішою платформою серед українців є Telegram. Тож для нашого аналізу ми обрали офіційні Telegram-канали ключових державних інституцій.

Відкриваємо акаунт Верховної Ради. Тут читаємо про зустрічі президента, заяви урядовців, міжнародні домовленості. Що ж, це логічно, адже парламент є майданчиком, де перетинаються всі гілки влади. Верховна Рада, принаймні в комунікації, визнає наявність інших інституцій і подає свою роботу в контексті ширших державних процесів. 

Загалом, за перші 10 днів літа 187 дописів, з яких Верховна Рада згадує президента приблизно в 30% своїх публікацій, а уряд — орієнтовно в 2%. 

Далі скролимо Telegram-канал Володимира Зеленського, і тут складається враження, що парламент і уряд у цій державі не існують. З 1 по 10 червня маємо 58 дописів, 100% з них — про роботу президента. Законопроєкти ухвалюються самі собою, без участі депутатів, а рішення реалізуються винятково указами чи нарадами. Спробуйте знайти згадку про Верховну Раду на сторінках президента. Закон ухвалено? Його ”ініціював президент”. Політичне рішення? “президент забезпечив”. Перемовини з партнерами, призначення, укази, нагородження — це все президент. Тоді як роль інших гілок влади в кращому разі розчиняється у фразі “спільна робота”, а в гіршому — просто зникає. Немає “ми” — лише “я”.

Офіційний канал прем‘єр-міністра України Дениса Шмигаля в період з 1 по 10 червня налічує 30 дописів. 70% контенту — робота голови уряду, робочі зустрічі, домовленості, інколи результати засідань Кабміну. Але й репости з президентських дописів тут зʼявляються кілька разів на день. Проте знову немає нічого про діяльність парламенту. 

Офіційна комунікація міністерств подібна до премʼєрської — вони пишуть про свої досягнення. Рідко згадується парламент, навіть тоді коли йдеться про реалізацію законів.

У центрі всього знаходяться новини з Банкової. Це не помилка комунікації. Це ілюстрація наявного сколіозу влади.

Таким чином, якщо системно стежити за тим, як комунікують Верховна Рада, Кабінет міністрів і президент, можна побачити одну просту, але тривожну закономірність: Рада і Кабмін говорять про себе і про президента; президент — лише про себе.

Мовчання як політичний сигнал

Де-юре Україна є парламентсько-президентською республікою, та в інформаційному просторі все навпаки. Президентська держава.

Ця інформаційна асиметрія підсвічує те, що державна комунікація не є взаємопов’язаною, послідовною і системною. Значна проблема полягає в тому, що інституції не підсилюють одна одну в публічному просторі, не формують спільну картину того, як працює держава, і хто за що відповідає.

Ба більше, комунікаційно знецінюються інші гілки влади. А в результаті знецінюється й сама ідея стримувань і противаг.

Чому це небезпечно?

Коли президент мовчить про інші гілки влади, але ті постійно визнають його роль, це створює інформаційну ієрархію, в якій Верховна Рада і Кабмін є звичайними виконавцями, а не повноцінними партнерами. 

Уявіть, якби після ухвалення важливого закону, Офіс президента публікував пост, де вітав би спільну роботу з парламентом, а Верховна Рада у відповідь акцентувала на підтримці ініціативи президента. Це було б не простою комунікаційною співпрацею, а реальним зміцненням інституцій.

Натомість відбувається знецінення інституційної довіри. Це небезпечне політичне явище, особливо під час війни та необхідності підтримки міжнародних партнерів. Крім того, такий дисбаланс розмиває механізми політичної відповідальності, оскільки немає чіткої прив’язки, хто виступив ініціатором. Хто несе відповідальність за провал? Суспільство цього не бачить і не знає. 

Здається, що кожен закон — це ініціатива президента, а не результат парламентської роботи. За таких умов, очевидно, що й довіра до Верховної Ради падає. А разом із нею знижується легітимність законодавчого процесу. І як наслідок цього процесу суспільство все частіше чує про втрату суб'єктності парламенту. Важко чесно оцінити роботу влади, коли ти не бачиш повну картину з чітким розмежуванням зон впливу та відповідальності.

Публічна комунікація — своєрідний лакмусовий папірець реального розподілу влади. І якщо ми бачимо, що про президента говорять усі, а він тим часом — лише про себе, то це вже не виклик воєнного часу, не випадковість і не політична мода. Це реальна небезпека, яка перетворює парламентсько-президентську на офісно-президентську республіку.

Що з цим робити?

Щоб виправити це, президентські комунікації мають системно згадувати і визнавати парламент та уряд як повноцінних партнерів. Це необхідно робити заради підтримання балансу. 

Інституції не повинні зводити всю свою роботу до “виконання ініціатив президента”. Це шкодить і їм самим, і країні. Кожна гілка влади має говорити про себе і трохи про колег.

Власне, тільки взаємоповага, вміння комунікувати, спільна відповідальність і довіра здатні врятувати владу від існуючого перекосу.