Роман Лозинський: "Що би хотів ворог? Знецінити, зменшити довіру до плінтусу і зробити все для того, щоб парламент не був дієздатний"

***

“Несуб’єктний парламент — це подарунок для ворога”

— Про ІХ скликання Верховної Ради найбільше говорять, що воно втратило суб’єктність у політичній системі держави. На ваш погляд, чи справді це так, якщо порівнювати з попередніми скликаннями парламенту 90-х чи початку 2000-х? 

— Як політолог я дуже люблю принцип і словосполучення “стримування і противаги”. Я дуже в це вірю, адже це працює в усьому світі, а коли це не працює, то наслідки дуже болючі. Стримування і противаги — це про те, що кожна ланка одного процесу та ланцюжка в державному будівництві відіграє не ізольовану роль — парламент закрився в ракушці та приймає закони, а уряд напрацьовує державні політики. Конституція ж не просто була написана як політфантазія — це величезна системна архітектура країни. 

Якщо парламент має, наприклад, контрольну функцію, то це не через те, що хтось хоче бути вищим, а хтось нижчим, хтось хоче бути суб’єктніший, а хтось бути об’єктом цього контролю. Це тому, що будинок будується з фундаменту. Якщо погано змішати пісок, воду, різні елементи — ну, то потім що станеться? Побудується красивий будинок, туди вставляться дорогі панорамні вікна, але потім піде тріщина в стіні, дах впаде і ці всі вікна і те, що всередині, можуть все завалити. 

— Майже казка про трьох поросят. 

— Так, три поросяти, але краще не йти в цю казку. У нас три гілки влади. 

— Але в нас у цьому будинку є окрема кімната — це Офіс президента і сам президент. 

— Вона поки в президентському люксі, а мала би бути як серверна. Якщо погано залити фундамент і впаде дах, то він впаде і на президентський люкс, і на серверну, і завалить усіх. Хто би яку класну не зробив обстановку та атмосферу в своїх апартаментах. 

Я не будівельник, я політолог, але така аналогія напрошується, тому що все будується від фундаменту. В нас є країна і вона має функціонувати. Коли вникнути в кількість цих процесів, то їх там десятки тисяч. І якщо щось десь ламається, то наслідки будуть дуже болючі.

Тому суб’єктність парламенту — це не про бажання бути над кимось, це про необхідність мати реальний діалог, мати канати. Давайте підемо в спорт. На рингу є канати для того, щоб ти не вилетів у процесі. В процесі боротьби — нехай нашою боротьбою буде тільки діалог заради кращих рішень, — але є канати. Якщо ти канати демонтуєш, ти вилітаєш за межі певного периметра, де ведеться цей діалог. Якщо ти поза межами, там вже паралельна реальність. А якщо паралельна реальність, то ти вже не відчуваєш, де громадяни, які реально думки в суспільстві. Ми приймаємо щось в інтересах громадян чи взагалі відбилися від реальності? 

Парламент такий не суб’єкт, якому вранці скидають, як голосувати, в якому намагаються через підкуп вплинути, щоб завалити якісь голосування. Це стає таке вже квазімодо.

А в нас лише парламент запроваджує, продовжує або скасовує воєнний стан та загальну мобілізацію. Всі акти — від соціального забезпечення і до функціонування на передовій Сил безпеки і оборони. Тому несуб’єктний парламент це подарунок для ворога — розігравати цей сценарій всередині суспільства, що парламент такий нікудишній. Втрачається довіра, громадяни зневірюються, і в результаті всередині суспільства — новий фронт. 

— Але чи є це скликання унікальним, якщо порівнювати з іншими, щодо суб’єктності?

— Я досвід маю лише в ІХ скликанні парламенту. Мені здається, що суб’єктність цього скликання є унікальною, але, на превеликий жаль, зі знаком мінус. Тому що така офісно-президентська республіка, можу собі дозволити так сказати, функціонує не завжди.

Чи можу я сказати, що дехто з монобільшості, з колег зі “Слуги народу” впродовж цих семи років йшов проти течії? Точно так. Чи це містить системний характер? На жаль, ні. Тому, коли голови комітетів не впливають на формування порядку денного, а впливають радники заступників керівників управлінь відділів в Офісі президента і тільки звідти приходить, що має бути перше, а що десяте, то це дуже погано. 

Всередині парламенту має бути дискусія між фракціями. Коли є монобільшість, це завжди начебто вікно можливостей. У 2019 році багато хто згадував Каху Бендукідзе (колишній міністр економіки та автор економічних реформ Грузії, входив у Експертну раду при Міністерстві економіки України в 2014 році, — ред.) турборежим тоді виправдовувався, що от ми зараз перезавантажимо державну службу — зруйнували все, що і так не дуже добре функціонувало. Добивають просто ногами всіх, хто працює в державному секторі. Перепишемо Виборчий кодекс — дали квоти в ОВК (окружні виборчі комісії, — ред.) групам. Де тут взагалі якась теорія державного будівництва і Каха Бендукідзе? Я не буду йти в історію голосувань 2019-го року, але суть у тому, що це вікно можливостей як виправдання, що монобільшість — це круто. 

З іншого боку, будь-яка монополія — в нас же є Антимонопольний комітет, у світі є боротьба з монополією, — чому? Бо, якщо ти маєш монополію на певну галузь економіки, то це впливає на ціни, на зловживання, на систему прийняття рішень, де кінцевий споживач — це громадянин України, — він завжди в мінусі. Завжди його інтереси — десь там кістку кинуть. Але глобально є десь нажива, амбіції, це ж не завжди тільки про гроші. Я теж хочу, щоб люди не сприймали тільки так, ніби “до корита дорвалися”.

Знову вертаємося до фундаменту — це база, ґрунт, основа нашої держави. Це те, як побудовані процеси в Конституції, і те, наскільки ми йдемо в цій рамці, або починаємо робити “прибудови” — ось ці балкони засклені на історичних будівлях. Уявіть, що Площа ринок у Львові і на кам’яницях давніх століть починають будувати білі, класні, пластикові вагонкою забиті балкони. І з вивіскою салатового кислотного кольору “Все по 3 грн”. Оце десь так відображає стан душі несуб’єктного парламенту, коли починаються надбудови. Коли хтось із “серверної” каже: "Я хочу в президентський люкс", а в президентському люксі, крім амбіцій і класного сервісу, змістовної діяльності побудувати не вийде. 

“Бути в опозиції під час воєнного стану в класичний спосіб — це бути в опозиції до своєї країни”

— Депутати минулих скликань, які були гостями попередніх випусків “Республіки”, крім проблеми монобільшості кажуть і про проблему слабкої опозиції в цьому скликанні. Водночас вони наводять приклади минулих років, коли за рахунок своєї опірності опозиція могла все одно протистояти. Ви згодні з тим, що і в опозиції є проблеми? 

— Треба розкладати це скликання на роки. Є 2019–2022 — перший етап цього скликання, і 2022 – до сьогодні — етап повномасштабного вторгнення та офіційного воєнного стану. Цей новий етап війни безпрецедентний за масштабом, він змінив природу парламентаризму.

На другий тиждень повномасштабки я добровільно з друзями-пластунами мобілізувався в ЗСУ і півтора року виконував завдання на півдні. Я не бачив, як функціонує парламентаризм у 2022–2023 році, а вже в середині 2023-го повернувся до своїх обов’язків парламентаря.

Але мені казали колеги, що в березні – травні 2022-го року в парламенті була ідилія державності. Не було нічого схожого на бажання пропихнути якусь “шкуру”, щось зовсім негативне, чийсь дуже грубий лобізм. Тож не було потреби це блокувати. Не було поправкового спаму, бо не просувалися шкідливі для країни ініціативи, відповідно не було на це реакції й пошуку різних інструментів, як цьому запобігти. Якби парламент працював так завжди, як навесні 22-го року, ми би жили в зовсім іншій країні. На жаль, я цього на власні очі не бачив, але колегам вірю.

Чому я проклав такий вододіл між двома етапами цього скликання? У 2019–2022 роках “Слуга народу” як монобільшість була досить сильна і монолітна. Були моменти, коли навесні 2020-го було перше перезавантаження уряду Зеленського і десь пішли тріщини, але цей моноліт ще тримався.

З 2022-го року з очевидних причин десь проросійські, десь ватні “Слуги народу”, почали відламуватися, переходити в уламки ОПЗЖ, хтось зрадив країну і був відпрацьований нашими спецслужбами, хтось покинув країну — різні історії.

Але бути в класичній опозиції під час воєнного стану, де інколи принцип “чим гірше, тим краще”, це такий спільний знаменник опозиційної діяльності, як Трамп в часи демократів сказав, що ковіду не існує. Це не лише український феномен опозиції в певних моментах історії, а дуже загальна парадигма для будь-яких опозиційних політиків в усіх країнах. 

Бути в опозиції під час воєнного стану в класичний спосіб — це бути в опозиції до своєї країни.

Чи означає це, що ти не можеш критикувати дії уряду чи президента? Ні, ти можеш і навіть повинен. Як писав Данте Аліг’єрі в “Божественній комедії”, найгарячіші місця в пеклі відведені для тих, хто в моменти найбільших випробувань зберігали нейтралітет. 

Але в часи повномасштабного вторгнення межа між нейтралітетом, інертністю, тихістю, відстороненістю і бравою опозиційністю на трибуні з плакатом дуже делікатна. Це як лід. І коли -20 і +10 — швидкий перепад, лід починає тріскати, тому супербраві рибалки дуже сильно ризикують провалитись в ополонки десь під лід. 

Я би не хотів, щоб наша країна провалилася під цей лід, бажаючи твердої опозиційної риторики — такої критики, щоб виходити зараз із вилами, їсти землю і показувати, як ми проти. Тобто критика, особливо конструктивна, точно мусить бути.

Для мене важливо — мають бути рішення. Ти кажеш: “Це не працює”, — і цього достатньо для класичної опозиції, бо не треба пропонувати рішення. Типу: це провальна політика держави в аграрній сфері — все пропало. Люди дивляться телебачення, особливо в соцмережах багато не треба — кинув на вентилятор і роздмухав.

Опозиція, якої ми потребуємо в часи повномасштабної війни і всіх викликів, це “критикуєш — пропонуй”. Кажеш, що законопроєкт чи норма шкідливі для країни — ти виходиш з альтернативним законопроєктом чи поправкою. І тоді ти кажеш: "Це має так працювати". 

Коли я побачив, як Гончарук ще в 2020 році пише заяву про звільнення на Банкову, а не на Грушевського, дивлюсь на це як політолог, громадянин, політик — і мені болить всередині. Це для мене не про статуси, не про медійні приводи. Це про те, що знову ламають Конституцію і уряд, який підзвітний парламенту, який повинен писати заяву на голову Верховної Ради. Це такий маркер, символ негативу — того, як все ламається, як тріщить фундамент. 

Як опозиційний політик, я не вийшов на трибуну і просто не казав: "Ви всі покидьки. І так не має бути". Я реєструю законопроєкт, який зобов’язує міністрів під час звільнення звітувати. Це публічна політика: що було зроблено, а що має передатися наступникам. Це найняті менеджери, вони отримують гроші з держбюджету і не можуть просто випаруватись.

Дехто намагається сісти на поїзд і виїхати в різний спосіб — їх зупиняють о четвертій ранку. А інші просто не приходили звітувати. До президента прийшли, він каже: "До побачення". І вони поїхали по своїх справах. Але не прийти в парламент... Коли звільнення в парламенті відбувалися без міністрів — це нонсенс. 

Я бився з цим законопроєктом “як риба об лід” 2021-ий рік, в 2022-му пішов на війну, вернувся в 2023-му — і нічого не змінилося. Криза 2025-го, я виходжу і кажу: "Чотири роки лежить законопроєкт, який пропонує інструмент і виписує, що це обов’язок. Не прийшов — ти порушив закон, є наслідки”. Як це все має виглядати, який регламент розгляду. І лише наприкінці 2025 року, коли був черговий зашквар з Міндічґейтом і сам парламент розумів, що рівень несуб’єктності пробив 18-те дно, і там ще стукають, і ти розумієш, що ти туди не хочеш. 

Законопроєкт пройшов перше читання і лежав чотири роки, його проголосували майже, здається, конституційною більшістю (285 голосів “за” — ред.). І увага, барабанний дріб — його досі не підписує президент. Це один із двох моїх законопроєктів, які досі з порушенням Конституції не підписані, бо має бути вето або підпис, третього варіанту — відкласти — немає.

— Так, у нас є низка підвішених законів, які роками перебувають без підпису президента.

— Серед двох моїх один абсолютний абсурд — мобілізація ресурсів на Сили безпеки і оборони, коли кошти місцевих рад за бажанням можуть легально бути скеровані на це. Здавалось би, це давно працює, дехто виділяє кошти, але до тих, хто виділяє, приходять правоохоронні органи і кажуть: “Добрий вечір! Будуть наступні виплати, ми прийдемо”. А до тих, хто не виділяє, бруківочку перекладають 800-ий раз, озера облагороджують 805-ий раз і в часи повномасштабки кажуть: "Ми не маємо повноважень". 

Це одна історія, друга — підзвітність уряду. Все в межах Конституції, парламент проголосував, президент не підписав. Добрий вечір. Повертаємося в “президентський люкс”. Дивимося, хто вернувся в “серверну”, а хто ні, і розуміємо, що так не має працювати. 

І це один із прикладів, на превеликий жаль, коли п’ять років з боями просуваєш технократичний законопроєкт. Це ж не лобістський, не дотації на курятину, не про кольорові метали, а абсолютно державницький законопроєкт. Ти його просуваєш п’ять років — голосують, а президент не підписує. Ось тобі і слабка опозиція.

— Я б ще згадав іншу історію, пов’язану з вами — законопроєкт про позбавлення державних нагород.

— Це добрий приклад, це законопроєкт, який став донором. Дякую вам і команді ЧЕСНО, що разом працювали над цим законопроєктом. Я дуже добре пам’ятаю, як мене “Слуга народу”, посилаючись на цитати юристів Офісу президента, сказали: "Цей інструмент не спрацює. Через санкції позбавлення не спрацює. Це неможливо. Забудь". Це після того, як проголосували в першому читанні. Це дуже важливий нюанс. Вони проголосували, а коли підійшли до другого читання: “Хто автор?” — Опозиціонер. — “Ні, це неможливо”. 

І це гарний приклад, тому що цей законопроєкт підписаний, він вступив у силу. Просто його позичив Володимир Олександрович Зеленський — від свого імені зареєстрував, подав з тим самим механізмом, різниця косметична в декілька інших норм. Та й це супер. Беріть, реєструйте від себе. Наскільки це етично — інше питання. 

Я налаштований більше на результат. Якщо хтось бере норми, які я зареєстрував, які з колегами, з вами, зокрема, ми десь вибудовували цю архітектуру, і воно не проходить через моє прізвище чи мою приналежність до політичної фракції — краще так, ніж приймуть і не підпишуть. 

— Ще питання про суб’єктність парламенту. Чи вплинуло на це, на ваш погляд, позбавлення недоторканності депутатів у 2019-му році? 

— Всі ці кліше про депутатів частково правдиві, тому що справді дехто з колег своїми ручками, риторикою, потенційно злочинними діями мандат девальвують. І це одна девальвація, коли обраний народний депутат вступає в якісь змови — дещо доказано судом, вже є вироки, щось в процесі слідства, тому я не можу сказати: цей і цей — злочинець. Але я можу сказати, що цей і цей потенційно може бути злочинцем. 

— Кількість підозр цього скликання... 

— Кількість підозр — це не тільки, тому що їх стало більше як недоброчесних депутатів. Я навпаки дуже позитивно це оцінюю з точки зору, що нарешті наша антикорупційна та правоохоронна інфраструктура функціонує, і ці справи рухаються до логічного завершення.

Недавно вирок отримав один із народних депутатів — оборудки з землею, там аграрні університети (мажоритарника Анатолія Гунька позбавили мандата через набрання чинності вироку Апеляційної палати ВАКС, — ред.). Це було можливо 10–15 років тому? До Майдану і Революції гідності, коли син Богатирьової очолював всі медичні закупівлі, продавали воду, казали, що це якийсь препарат по 200 євро за флакон, а Раїса Богатирьова була міністром охорони здоров’я в уряді Миколи Азарова. Українцям було ок. Ну, тоді ще не сильно фейсбуки були чи соцмережі, щоб написати гнівний пост і його репостити. А вийти на вулицю — це вже треба було великі зусилля зробити з плакатом. Чи тоді було менше корупціонерів? Було менше підозр.

Це палиця з двох кінців. З одного боку сакралізація парламентаря в усіх демократичних країнах означає, що ті, хто там приймають рішення, є важливими фігурами не для якихось середовищ, а для країни. Відповідно, що би хотів ворог? Хотів би знецінити, зменшити довіру до плінтусу і зробити все для того, щоб парламент не був дієздатний, не функціонував або був максимально неефективний. Цьому самі допомагають фігуранти різних корупційних розслідувань, публічні промовці, які часто все множать на нуль. 

Є люди, які важко працюють, як і всі українці в різних сферах, просто важко працюють як парламентарі. А хтось виходить, каже якусь нісенітницю чи реєструє якусь дику історію, і це попадає в новини. В новини ж не попадають технократичні норми, які, наприклад, покращили екологію. Всі побачили, що хтось вітряки пробує пропихати — і все, зразу довіри нуль, хейту 100% і зневіри максимум.

Сакралізація неможлива і не потрібна, але оце множення на нуль статусу це так само, як-от як країна ставилась до військових у 2000-х: військові — це “маргінали, ходять в “дубку”, крадуть пальне, списують патрони”. Потім не без допомоги ворога була цитата “відбитий АТОшник”. Ті, хто своє життя і здоров’я віддавали, відбиваючи агресію в 2014 році, зі зменшенням інтенсивності бойових дій поверталися в цивільне життя і, в тому числі, ворог намагався створити такий образ “відбитого АТОшника”. 

Треба розуміти, що це великий процес зі штучним інтелектом і соцмережами. Я дивлюсь інколи коментарі людей під відверто згенерованим ШІ фейковими картинками, зокрема про ТЦК. Я не кажу, що немає ганебних дій конкретних груп оповіщення ТЦК, але одне відео порушення множиться на 100, і відчуття таке, що ТЦК — зло і з ним треба боротися. Це і є ІПСО (інформаційно-психологічна операція, — ред.).

І таке саме ІПСО, як зараз проти військових, зокрема ТЦК, воно і проти парламенту. Допомагають цьому корупціонери та трошки несповна розуму парламентарі. Але статус депутата важливий не для депутата, він важливий для країни. 

І скасування недоторканності майже не вплине на справжніх корупціонерів, у яких 300 адвокатів, свої юридичні фірми — вони ніде нічого не підпишуть і не залишать юридичного сліду. Відповідно, щодо них де-юре нема питань, але вони будуть впливати. 

А будуть реальні парламентарі, які будуть працювати, робити безліч важливих рішень, але десь, можливо, буде якась юридична помилка, якась неточність. І за це вчепляться, розкрутять і зроблять просто винного з невинного. 

Дуже популярне в суспільстві рішення — “позбавимо депутатської недоторканності” — працює в першу чергу проти країни і проти тих народних депутатів, які є опозиційними, які намагаються йти проти течії, пропонувати непопулярні рішення, і їх будуть намагатися підставити, посадити на якісь “порохові бочки”, де вони вибухнуть, і ця недоторканність їх змете. А групи — системні, олігархічні, представники бізнесів — вони будуть розуміти, як грамотно ці рифи обійти, щоби не врізатись і не розбитись. 

Тому інколи такі суперпопулярні рішення, на перший погляд, і знецінення парламентаризму — давайте видихнем, зробимо крок назад і подивимося: кому це може бути вигідно? А чи це справді так? 

“Ми пройшли етап лагідної українізації”

— З низкою депутатів минулих скликань ми говорили про те, що держава в перспективі потребує конституційних змін, зокрема в частині, яка стосується безпосередньо парламенту. Є косметичні пропозиції щодо назви народний депутат або Верховна Рада, що її також потрібно декомунізувати, бо це радянський рудимент. Ви як голова підкомітету деколонізації як оцінюєте такі пропозиції? 

— Є речі, які на перший погляд можуть виглядати: "А може, не зараз? Може, це розколює суспільство? Це якісь витрати понесе — заміна таблички на вулиці і так далі".

Я дуже сильно боюсь, щоб жертва наших кращих хлопців і дівчат, всіх, хто віддали своє життя, своє здоров’я, свій час з сім’ями на те, щоб боротися за нашу незалежність і за право на існування... Ми не за територію боремося, а це завжди було про право на існування і про реальну незалежність. І фейки історичні, колонізація нашої мови, переписування історії, заборона називати українськими іменами дітей, Валуєвський циркуляр і Емський указ.

Століттями Російська імперія, потім совок намагалися зробити все, щоб Україна не існувала. Хоча Україна існувала в своїх формах точно раніше за Московію. І потім Московія вирішила сказати: "А України не існує, там якась Мала Росія, а це Південна залізниця”. Південна залізниця чого, вибачте, Російської імперії? А ми далі Російська імперія? Ватутін, Кутузов, я мовчу про ленінів, сталінів і всю цю історію. “Дружба” на кордоні Сумської області — це дружба з ким? Арка чи метро Дружби народів. Це дружба між ким? 

Ти береш абсолютно сплюндровану країну, починаючи від підручників історії і тим, що в Києві почути українську мову — це завжди радість і щастя, хоча це великий біль, особливо на 12-му році війни і 35 плюс незалежності. Це ж ненормально, але це наслідок колонізації. Наслідок того, що намагалися зробити все, щоб нас не існувало — історії, культури, традиції, мови і наших народів, топонімії. 

Тому всі, хто розказують, що це “не на часі”, “розколює суспільство”, “це витрати на таблички”... Що відразу зробила Росія в Маріуполі в перший день окупації? Зруйнували місто вщент, нічого не було крім таблички “Мариуполь”. Чому? Бо це боротьба за свідомість. Спочатку ти виграєш або програєш війну сенсів. 

Якщо в нас в ефірі на телебаченні в обід після уроків серіал “Солдати”, “Кадети”, “Бригада”, “Менти” чи “Далекобійники” і ти ростеш на цьому. А там наративи, жарти, знецінення. То ким ми будемо? Яка наша ідентичність, хто ми як суспільство, як країна? 

Ми працювали над перезапуском уроку “Захист України”. Це дуже класно влучно стріляти, але чи наше завдання оцінити на 10 стрільбу чи розбір / збір автомата і навколо цього будувати предмет, чи навколо того, щоб зрозуміти, якщо прийдеться, на жаль, то куди стріляти? В яку сторону? Мій побратим казав, що на навчаннях в 2007-му році на картах розкладали загрозу з НАТО, приціл був зорієнтований на захід. Тому що тут братні народи, дружба і так далі. 

Тому мені здається, це недискусійна взагалі історія. Перш за все ми маємо перемогти на полі бою, це очевидно, і туди всі зусилля. Але якщо ми не очистимося зсередини як країна, і це стосується всього — історія, культура, мова, топонімія, сенси, — то подивіться на Грузію: 2008 рік — російські танки за 30 км від Тбілісі, 2018 рік — РФ дружня країна, 10 років, а 2022 рік — взагалі країна можливостей для росіян. Давайте цього не допустимо. Давайте відкинемо меншовартість. Це дуже важливо.

Це скликання ухвалило закон про деколонізацію, про національну пам’ять, суб’єктність і діяльність Українського інституту національної пам’яті. Зараз діяльність міністерства, яке очолює Тетяна Бережна, які дуже класно і професійно у взаємодії з профільними комітетами ВРУ і з УІНП роблять все для того, щоб ми виграли боротьбу за наративи, свідомість і наш символічний простір. Якщо ми виграємо цю боротьбу і відкинемо ворога на фронті, це буде тотальна перемога. 

— Рух ЧЕСНО слідкує за засіданням вашого комітету, і я пам’ятаю жваве і тривале обговорення, коли було перейменування міст на півдні. Знаємо про проблему з перейменуванням топонімів, коли є медові, садові і вишневі вулиці, але влада на місцях боїться українських назв — щоб нікого не образити. Як бути тут: чекати кілька років, щоб це зробити наступною хвилею? 

— Це каскадний процес, 100%. Дуже важливо зрозуміти, що все-таки ми країна європейська, і це означає не просто гарні дороги, охайні сквери та інфраструктура.

Але те, що ти можеш відчути, як приймаються рішення, це насамперед про європейськість. І це постійна кореляція, боротьба двох дихотомій — хочеш прийняти рішення, але ти маєш провести 30 кіл обговорень. Для чого це? В першу чергу для того, щоб залучити людей, це просвіта. Це дуже болючий процес. Він дуже часто зазнає невдач. Тому що ти намагаєшся дати людям доступ до інформації, підійти по-доброму, конструктивно. Але в 90% випадків летять стріли, луки, арбалети, різні калібри. І в якихось моментах здається, що — зневіра і ти нічого не досягнеш. 

Проте переважна більшість рішень щодо перейменувань, зокрема міст, сіл, селищ — це рішення місцевих рад за результатами місцевих обговорень. Були громади, які просто “я в хатці, мене нема, не заходьте”. Позиція така, що ту владу ми пересиділи, ту пересиділи і цю пересидимо. Вони собі понапридумували, а ми перечекаємо. 

Ми зробили антисаботажні механізми в законодавстві. Написали, якщо на цьому етапі в абсолютно демократичний та цивілізований спосіб громада сама не здатна, тоді приходить комітет і каже: "Історики, науковці, давайте довідки, щоб ми приймали рішення”. Антисаботажний механізм дозволив нам довести багато до кінця. Чи ми все зробили? Ні. Наприклад, є перейменування вулиць, на яких старі вивіски — це відповідальність органу місцевого самоврядування. Ми ж законом не можемо сказати, що приїжджає урядова комісія і робить це, тому що це субсидіарність місцевого самоврядування. 

На превеликий жаль, це довгий процес. Ми пройшли етап лагідної українізації, вона вже не має бути лагідна. Антисаботажні механізми — це вже не лагідна. Це вже означає: ви не робите — ми вам спускаємо рішення. Спускаємо, а ви не виконуєте — ми скоро перейдемо до наступного етапу, коли маємо зробити моніторинг та імплементацію перейменувань: які вивіски на в’їзді в населений пункт і виїзді, на вулицях і так далі.

Я переконаний, що цей симбіоз просвітництва і вертикального менеджменту дасть переосмислення. Це один із етапів, ми точно до нього дійдемо, але дуже важливий етап, коли щорсів, ватутіних і цю всю братію, яка заперечувала наше існування, і робила все для того, щоб ми не існували, ми вже пройшли, він був переломним. Це точка неповернення. Я дуже сподіваюся, що ми докрутимо ці моменти, які десь не вдалися.