Хто розповість правду, якщо журналістів змушують мовчати?

Я записала це інтерв'ю у квітні 2022 року. Тоді Сергій розповів про російську “фільтрацію” — систему примусових перевірок цивільних на окупованих територіях, які супроводжуються погрозами, насильством і незаконними затриманнями.

Сергієві вдалося виїхати з окупації й розповісти свою історію. Але хто розкаже про людей, які не можуть вибратися?

2 листопада світ відзначає Міжнародний день боротьби з безкарністю за злочини проти журналістів. Це нагадування про тих, хто ризикує свободою й життям, щоб світ дізнавався про те, що інші намагаються приховати.

Однією з таких людей була українська журналістка Вікторія Рощина. Вона сама вирушила на окуповані Росією території, щоб показати світові життя людей під російським контролем.

“Я вважала, що маю розповісти правду із заблокованого міста. Це була моя ініціатива”, — пояснювала Вікторія своє рішення поїхати до оточеного Маріуполя у 2022 році.

Тоді росіяни затримали її на десять днів, але згодом відпустили. У 2023 році журналістка знову вирушила на окуповану територію. Цього разу додому вона не повернулася.

У жовтні 2024 року стало відомо про смерть 27-річної Вікторії в російському полоні. Згодом її тіло повернули в Україну з ознаками катувань: бракувало головного мозку, очних яблук і частини трахеї. Міжнародні розслідувачі припускають, що це могло бути спробою приховати справжню причину смерті. Проте встановити правду майже неможливо: Росія не допускає незалежних слідчих до місць утримання і не надає доступу до матеріалів справи, тож повноцінне розслідування цього злочину фактично неможливе. А отже, відповідальні можуть так і не постати перед правосуддям.

Україна добре знає, чим це небезпечно, бо пізнала ціну безкарності на власному досвіді: вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе в 2000-му розслідують уже 26 років. Ця історія нагадує, що злочини проти журналістів — не лише проблема редакції чи професійної спільноти. Коли журналістів переслідують за роботу, а винні уникають відповідальності, під загрозою опиняється право всього суспільства знати правду.

Для України під час російської війни це ще й питання виживання. Росія намагається не лише захопити території, а й приховати свої злочини, позбавляючи людей можливості говорити, а журналістів — можливості доносити правду.

Вікторія була не єдиною. Сьогодні десятки українських медійників залишаються в російському полоні. Колись вони доносили світові історії інших людей. Сергій зміг розповісти свою історію сам, вони — ні. Тому тепер наш обов'язок — розказувати їхні історії, вимагати звільнення та відповідальності за злочини проти них. Адже що більше українських журналістів Росії вдається змусити замовкнути, то більше правди світ ризикує ніколи не почути.