Луценко Юрій Віталійович

Народний депутат України 4, 6 і 8 скликань, Генеральний прокурор України (2016-2019). Міністр внутрішніх справ (2007-2010 і 2005-2006 роки).

У 2023 році Луценко припинив службу в Збройних силах через інвалідність.

У 2022 році приєднався до лав ЗСУ, згодом був призначений командиром взводу ударних безпілотних авіакомплексів.

У тому ж році Луценко вступив до партії "Європейська солідарність".

У 2019 році Луценко подав у відставку з посади Генпрокурора. Пізніше президент і Верховна Рада, за даними "Bihus.info", порушили закон при його звільненні. Зокрема вони не звернулись до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП) за висновком щодо виконання професійних обов'язків, що могло б відкрити можливість для Луценка поновитись на посаді через суд.

У 2016 році був призначений Генеральним прокурором України за поданням президента Петра Порошенка.

Перед цим Верховна Рада спеціально під Луценка ухвалила законопроєкт №4645, який дозволив призначити генеральним прокурором людину без юридичної освіти.

При цьому закон було в рекордні строки передано на підпис президенту, а повідомлення в газеті "Голос України" з'явилось ще до голосування нардепів, що є грубим порушенням порядку введення законопроєктів в силу.

У тому ж році став членом Ради національної безпеки і оборони України.

У 2014 році був обраний народним депутатом Верховної Ради 8 скликання від “Блоку Петра Порошенка” №2 у списку як член партії. Був членом Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та головою фракції БПП. Склав мандат після призначення на посаду Генпрокурора.

У 2014 році був призначений позаштатним радником президента Петра Порошенка, цього ж року на з'їзді партії “Блок Петра Порошенка “Солідарність” був обраний її головою, обіймав цю посаду до 2015 року.

У 2013 році президент Віктор Янукович видав указ про помилування.

У тому ж році Луценко став ініціатором громадсько-політичної платформи “Третя республіка”, яка у 2014 році перетворилась у партію.

Брав участь у Євромайдані, був співголовою “Народного об’єднання “Майдан”.

У 2012 році Печерський районний суд Києва засудив Луценка до чотирьох років позбавлення волі за перевищення службових повноважень та нецільове використання державних коштів. Європейський Суд з прав людини визнав арешт Луценка незаконним, а його справу - політично мотивованою.

У 2010 році був першим заступником міністра внутрішніх справ та виконувачем його обов’язків.

У 2009 році за даними ЗМІ Луценка був затриманий поліцією в аеропорту Франкфурта-на-Майні у начебто стані алкогольного сп'яніння через сутичку з співробітниками авіакомпанії "Люфтганза". Разом з Луценком був його на той час 19-річний син. Сам Луценко виправдовувався, що п'яним не був і лише заступився за свого сина, якого арештували.

З 2007 до 2010 року був міністром внутрішніх справ України.

З 2007 до 2012 року був головою партії “Народна самооборона”.

У 2007 році обраний депутатом Верховної Ради 6 скликання (№1 у списку) блоку “Наша Україна - Народна Самооборона", як безпартійний, склав мандат через місяць після початку роботи в уряді.

У 2006 році був обраний депутатом Київської міської ради, також балотувався до Рівненської обласної ради за списком СПУ.

З 2006 до 2007 року – радник президента Віктора Ющенка.

У 2005-2006 роках – міністр внутрішніх справ України.

У 2004-2005 роках був одним із “польових командирів” Помаранчевої Революції, член Комітету національного порятунку. 

З 2002 до 2005 року був народним депутатом 4 скликання від СПУ (№3 у списку).

У 1996-2006 роках був членом СПУ, був секретарем Політради партії та головою Спілки Молодих Соціалістів. Вийшов з партії у 2006 році на знак протесту проти створення нею коаліції з Партією регіонів та КПУ.

У 2000 році був одним з керівників акції протесту “Україна без Кучми”. З 1999 до 2002 року перебував на посаді помічника-консультанта народного депутата та лідера СПУ Олександра Мороза.

З 1998 до 1999 року був помічником прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка.

У 1998 році невдало балотувався до Верховної Ради блоку СПУ (№58 у списку) та СелПУ “За правду, за народ, за Україну!” та за 152 мажоритарним округом від того ж блоку.

У 1997-1998 роках був заступником Міністра України у справах науки і технологій.

З 1996 до 1997 року працював начальником управління регіональної науково-технічної політики у тому ж міністерстві.

У 1995-1996 роках був головою комітету економіки Рівненської ОДА, а у 1994-1995 роках - заступник голови Рівненської обласної ради.

До 2005 року був головним редактором газети “Грані”.

У 1989-1994 роках був інженером-технологом, майстром дільниці, начальником техбюро цеху, головним конструктором заводу на заводах міста Рівного.

У 1989-1994 роках був інженером-технологом, майстром дільниці, начальником техбюро цеху, головним конструктором заводу на заводах міста Рівного.

Закінчив НУ “Львівська Політехніка” за спеціальністю “інженер електронної техніки”.

Народився 14 грудня 1964 року у місті Рівне.