Депутатоміністри: «слуги» хочуть воскресити «політичних кентаврів»

Але ще десять років тому така практика існувала. І не тому, що це дозволяло законодавство, а тому, що тоді політики мали нижчий рівень політичної культури, більше нахабства та частіше ігнорували вимоги суспільства. 

Одним із найяскравіших прикладів такого сумісництва був депутат-регіонал і водночас міністр оборони Павло Лебедєв. Згодом йому оголосили підозру в державній зраді, і він отримав заочний арешт у справі про розстріли на Майдані. 

Зареєстрована ініціатива «слуг», які очолюють або ж мають керівні посади в парламентських комітетах (а це Галина Третьякова, Віталій Безгін, Андрій Клочко, Ігор Васильєв, Олег Бондаренко, Максим Павлюк та Олександр Федієнко), передбачає визначити види діяльності, які є сумісними з виконанням депутатських повноважень. 

Нагадаємо, стаття 78 Конституції України забороняє сумісництво для народних депутатів. Незважаючи на це авторам ініціативи здається, що загальна заборона на те, щоб народні депутати займалися оплачуваною діяльністю, в чинному законодавстві розмита, а в «правозастосовній практиці виникає істотна правова невизначеність, що створює підґрунтя для неоднакового тлумачення закону».

Крім того, вони вважають, що те, як Конституційний Суд України тлумачить поєднання депутатського мандата із обійманням посад у виконавчій владі, зокрема в Кабміні, визнавалося таким, що суперечить принципу поділу влади, вже не є актуальним, бо посади членів КМУ були виключені з переліку посад державної служби і прирівнювались до політичних посад. Ба більше, представники «СН» впевнені, що це відповідає принципу політичної відповідальності.

Тому «слуги» пропонують розширити перелік дозволених видів діяльності народного депутата України. Тобто у нардепів з’явиться можливість обіймати посади прем’єр-міністра, першого віцепрем’єр-міністра, віцепрем’єр-міністра, міністра, першого заступника та заступника міністра (за умови, що такі посади не є посадами державної служби згідно з чинним законодавством).

Припускаємо, що представники більшості цією ініціативою намагаються намацати «софістичні» шпарини та у власний спосіб трактувати законодавство, щоб одночасно «залатати» проблему з кадрами на посади та голосами в сесійній залі. Або ж це банальне протягування закону під себе чи конкретних нардепів. 

Але очевидно, що самого політичного бажання замало, а раціональних аргументів у таких ініціативах бракує, як і врахування можливих наслідків. Адже, як казав Леонід Кучма: «Це ж було вже». 

За таких умов руйнується принцип розподілу між гілками влади та принцип підзвітності. 

Сумісництво — це «політичний кентавр» чи «політична шизофренія», коли навіть у загальних процесах буде постійно виникати конфлікт інтересів. Такий політик буде в ролі нардепа чи міністра під час години запитань до уряду? Або, наприклад, під час представлення та голосування за бюджет — сумісник буде в сесійній залі як представник фракції, який матиме право голосувати, чи в урядовій ложі серед міністрів? 

Крім того, у 78 статті Конституції чітко та недвозначно вказано, що нардепи «не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку». 

За таких умов «політичні кентаври» мають отримувати заробітну плату як нардепи, а робота в уряді чи на інших посадах буде на волонтерських засадах? Очевидно, що будь-який політик не зможе нормально поєднувати навантаження кількох посад і працювати відповідально. Адже робота в уряді, як і робота нардепа, вимагає абсолютної залученості. 

Тож у результаті такої ініціативи ми отримаємо депутата-прогульника і неефективного та ще більш залежного міністра. Ми пам'ятаємо з минулих скликань, коли таких політиків не було в сесійній залі, і на посаді міністра вони нічим хорошим не відзначилися. Зате в них завжди був «план Б», тож після звільнення з уряду вони спокійно повертались до парламенту.

Автори ініціативи апелюють і до аналогічної практики сумісництва в низці європейських країн, однак забувають врахувати політичну культуру та традиції, які формували там відповідні для цього умови. 

Натомість політичний досвід попередніх скликань українського парламенту чітко продемонстрував, що сумісництво політичних посад — це не лише політична корупція і постійний конфлікт інтересів. Це саме ті «граблі», на які, якщо вже раз наступив, то не варто повертатись і пробувати стати на них в інший спосіб, бо удар у чоло буде такий самий.