"Український парламент має трохи боятися президента” — Рефат Чубаров про Раду, Крим і політичну відповідальність

“Український політик минулих скликань так і не навчився переступити через власні партійні інтереси заради державних завдань”

— Ви один із перших представників кримськотатарського народу, якого було обрано до Верховної Ради ІІІ скликання від АР Крим. Крім того, в цьому ж скликанні був і Мустафа Джемілєв, ви входили до фракції Народного Руху України. Перед обранням ви працювали заступником голови Верховної Ради АР Крим. Якими були ваші перші враження від українського парламенту кінця 1990-х? 

— Нового особливо нічого не було, бо моя депутатська діяльність розпочалася ще в радянські часи. Вперше я обирався під час перебудови в Ризі, в Латвії, де тоді жив. У 1990 році на місцевих виборах за підтримки Народного фронту Латвії я обирався і став депутатом Ризької міської ради.

Те ідеолʼогічне протистояння, яке тоді було притаманне всім органам влади — адже це були останні роки напередодні розпаду СРСР, — перенеслося потім до Верховної Ради Криму. І хоча це вже були роки незалежної України — я обрався до Верховної Ради Криму в 1994 році, — ми одразу опинилися в іншому протистоянні: вже не ідеологічному, а ментальному.

Тоді нам вдалося змусити владу схвалити спеціальний закон, який давав можливість представництва кримським татарам, які масово поверталися на свою Батьківщину. На жаль, цей закон було прийнято лише на одне скликання. Але за ним нам вдалося обрати 14 депутатів до складу Верховної Ради Криму, які представляли кримськотатарський народ.

Абсолютна більшість депутатів у Верховній Раді Криму намагалася вхопитися за рештки Радянського Союзу, відгородитися від української держави й увесь час говорила про Росію та свої “цінності”. А ми, кримські татари, потрапивши в таке середовище мали захищати свій народ та думати про майбутнє рідного Криму. Тут не було найменших сумнівів, адже ми добре знаємо свою історію: у кримських татар надзвичайно сильна колективна пам’ять. Відповідно, геть якомога далі від Москви. А зробити це можна лише з Україною та разом з Україною. 

Так тривало чотири роки. Після цього я обрався до Верховної Ради України — за мажоритарною системою — і потрапив уже в жорстке ідеологічне протистояння між лівими і правими. Це теж тривало чотири роки, але наприкінці ІІІ скликання ця ідеологічна особливість парламенту почала руйнуватися. І з цього руйнування постали олігархи та фінансові групи, які почали шматувати, на мій погляд, політичну карту України.

Отже, за одне скликання я пройшов шлях від ідеологічного протистояння до моменту, коли олігархічна система почала формалізуватися через парламент.

— Ви маєте на увазі протистояння Комуністичної партії України і Народного Руху?

— Комуністична партія, яка тоді мала понад 100 місць, за своїм підходом протистояла не лише Народному Руху України, до складу якого я входив до певного часу, а потім — фракції “Реформи і порядок”. Комуністи своєю затятою активністю — прагненням зберегти все радянське — протидіяли і всім іншим фракціям, бо всі інші вже відчули смак незалежності й намагалися облаштуватися в ній. А комуністи зі своєю орієнтацією на Москву і повернення до старої системи їм заважали.

— Яке скликання Верховної Ради було найближчим до того, щоб реально виробити довгострокову державну стратегію щодо Криму? Чому ця можливість так і не була реалізована?

— Ми весь час намагалися не просто говорити про необхідність такої державної політики, а наближатися до практичної роботи. У 2000 році нам вдалося провести парламентські слухання — в третьому скликанні. Тоді віцепрем'єром з гуманітарних питань був Микола Жулинський, а одним із тих, хто дуже підтримував цю ідею, — Іван Курас, який очолював відповідний напрямок і відомий інститут, що тепер носить його ім'я (Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України — ред.).

Ми намагалися дати парламенту розуміння того, що Крим — це не звичайний регіон. Він не мав якихось виняткових привілеїв, але внаслідок своєї історії — і зокрема вигнання корінного народу — мав бути під особливою опікою держави. Для цього потрібна була спеціальна державна програма, включно з відновленням прав кримськотатарського народу.

Держава опікувалася поверненнями кримських татар, але розглядала повернення лише як фізичне переміщення: мовляв, приїжджає велика кількість людей — треба будувати дороги, школи, дитячі садочки, на що грошей завжди не вистачало. А того, що повертається цілісна спільнота, народ, — цього не розуміли. І нам так і не вдалося цього донести — ні тоді, ні в наступних скликаннях, навіть коли наша фракція “Нашої України” мала більшість за списками.

Пояснюю це так: абсолютна більшість українських політиків — тоді, здається, і зараз — не може наблизитися до регіональних особливостей, бо розглядає території виключно через призму електоральної поведінки. Крим усіма українськими політиками, в тому числі демократичного спрямування, розглядався передусім як поле для власних можливостей у регіоні.

Ліві й проросійські сили намагалися вкорінитися в кримському електораті, який був дуже специфічним: етнічна більшість — росіяни, решта — зросійщені або носії радянських наративів. І головне для комуністів, соціалістів, партій регіонів і трудових Україн укріпитися в тому електораті, який може за них проголосувати. Як правило, серед методів, які вони використовували для такого закріплення, демонструючи себе “захисниками” від уявних загроз, був кримськотатарський фактор як інструмент залякування . Завжди обіцяли, що “проголосуй і другою мовою завжди буде російська”, “кримські татари не матимуть того, чого хочуть” й інше.

Чому не вдалося наблизитися до вирішення? Бо український політик минулих скликань так і не навчився переступити через власні партійні інтереси заради державницьких завдань.

— Ви були свідком кримської політики ще до приходу до Верховної Ради України. Рух ЧЕСНО робив аналіз кримських мажоритарників, і більшість із них роками спекулювала на темі мови, ностальгії за СРСР та “загрозі українського націоналізму”. Чому, на вашу думку, проросійські сили отримали таку перевагу в Криму ще в перші роки незалежності?

— Тут треба шукати причини щонайменше з 1944 року, коли кримських татар депортували, а Крим почали заселяти людьми передусім із внутрішніх областей Російської Федерації. Усі ті хвилі переселенців — принаймні до 1954 року, поки Крим адміністративно не передали до складу Української РСР, — заселялися в наші фізично збережені домівки. Потім уже Українська РСР будувала нові будинки — переважно в степовій частині Криму.

Цим людям треба було давати пояснення: чому вони живуть у чужих домівках, хто тут жив до них, яка справжня історія Криму. Усе переписувалося й переформатовувалося, щоб переселенці не відчували жодних докорів сумління. Їм вбивали в голови стереотипи — про Кримське ханство, про радянські часи і так далі.

Крим на момент розпаду СРСР був унікально “радянським” регіоном — навіть у масштабах усього Союзу. Міста, що прилягали до моря, — Алушта, Ялта, Судак, — у післявоєнний період заселялися не просто росіянами, а переважно тими, хто служив у каральних органах.

Коли розпад СРСР пішов по лінії адміністративних кордонів і Україна проголосила незалежність, абсолютна більшість цих людей до цього просто не була готова — вони не розуміли, навіщо Москва так робить. Вони ж росіяни, там оселилися, а інші просто зросійщилися і стали росіянами за духом. Тому на всіх виборах у незалежній Україні ті, хто апелював до близькості з Росією й радянською ідеологією, завжди отримували більшість у Криму. І навпаки, ті, хто говорив і підтримував незалежність України, були в очах більшості населення Криму “ізгоями”. 

І так працювала місцева пропаганда. І все це відбувалося за мовчазної підтримки владного Києва, якому ніколи не хотілося, щоб більшість у Криму опинилася в руках національно-демократичних сил. Перемога проросійських і прокомуністичних кандидатів у Криму завжди відповідала очікуванням провладних сил у Києві.

“Без суб'єктного депутата та парламенту не можна бути ефективним для суспільства”

— Ви були народним депутатом різних скликань Верховної Ради та спостерігали за парламентом від початку незалежності. Яке скликання, на вашу думку, було найбільш суб'єктним — тобто таким, що реально визначало курс держави, а не лише оформлювало рішення, ухвалені в інших центрах впливу?

— Суб'єктними, незважаючи на те що демократичним силам не вдавалося реалізувати свій потенціал, були парламенти ІІІ і ІV скликань. Позицію парламенту враховували і це не лише суб'єктивні відчуття окремого депутата.

У ІІІ скликанні роль фракцій була справжньою: кожна фракція, відповідно до кількості депутатів, спромагалася відстоювати свої політичні завдання. 

Що стосується 2002–2004 років — це була перша спроба прокотитися катком по волі виборців. Парламент тоді в цілому відіграв свою роль і захистив волю Українського народу під час Помаранчевої революції. Але потім наступному парламенту не вдалося реалізувати можливості, які давала та перемога. Позначилися подальший розкол і неспроможність консолідуватися.

— Зараз у медіапросторі обговорюється скандал навколо діалогу Віталія Портникова на заході в DOU. Різні експерти й народні депутати дискутують про минуле і сучасне української політики. Зокрема говорять, що нинішнє скликання — найменш суб'єктне. Але з іншого боку — чи не важливіша ефективність, а не суб'єктність як самоціль? Адже в нас бували суб'єктні міністри й голови Верховної Ради і це інколи призводило до політичних криз, коли не вдавалося синхронізувати політичну систему. Ви з цим погоджуєтеся?

— Спірне твердження, не погоджуюся. Хай мене вибачать усі, хто нас дивиться, але я назву достатньо ефективною державну Думу країни-агресора. Вони ефективні — бо завжди приймають рішення, які формулює влада. Але це не заважає їй вести свою країну до прірви.

Я приймаю, що парламенти мають бути ефективними. Але як досягти ефективності без суб'єктності — не розумію. Це два взаємопов'язані явища. Без суб'єктного депутата та парламенту не можна бути ефективним для суспільства. Для влади — можна. Але для суспільства — ні.

Я іноді не можу сам собі відповісти, що є джерелом суб'єктності для конкретного депутата? Бо з суб'єктності депутата формується суб'єктність парламенту. Здається, що самих лише демократичних виборів для цього недостатньо. Ми бачимо: обраний у результаті чесних виборів депутат може бути абсолютно несуб'єктним, якщо виявився безвідповідальним перед суспільством, а суспільство цього або не усвідомило, або заплющило очі. Суб'єктність депутата пов'язана з відповідальністю — і того, хто балотується, і того, хто обирає.

— З вашого досвіду — чотири скликання — яке було ваше внутрішнє відчуття власного впливу на політичну систему?

— Певною мірою я розумів свій вплив, але завжди бачив межу між тим, що є реалістичним, і тим, що можна досягти. Нерідко це було проблемою у спілкуванні з виборцями: їм доводилося пояснювати, що політика — це мистецтво можливого. Мені докоряли, що я не досягаю тих завдань, які, на їхній погляд, абсолютно очевидні. Тоді мені доводилось наводити приклади, щоб бути зрозумілим. 

Наприклад, щодо оцінки депортації кримськотатарського народу. Був у нас депутат Петро Симоненко, керівник фракції КПУ, який міг заявити з трибуни, що “кримські татари мають бути вдячні Сталіну — бо якби він їх не виселив, то фронтовики, повернувшись з війни, самі б учинили з ними розправу за нібито співпрацю з німцями”. Такий він був негідник і таке міг сказати. Виборці запитували мене: “Чому інші депутати його не зупиняють, а лише ти? Інші не розуміють, що він сказав жахливі речі?”

Я тоді відповідав: “Ми багато разів намагалися проголосувати за визнання Голодомору геноцидом. І той парламент, який вам здається Чубаров може легко переконати, не голосував за це визнання — хоча більшість депутатів вважають себе етнічними українцями і щирими до своєї нації. Поки ці депутати не усвідомлять того, що трапилося з їхньою власною нацією, і не дадуть оцінку цим подіям — вони не підберуться і до наших проблем”.

Тобто питання минулого й оцінок минулого залежало від того, наскільки депутатський корпус взагалі знав свою власну історію. Для мене, як депутата українського парламенту, але кримського татарина, який часто намагався звернути увагу колег на кримськотатарські проблеми, це не вдавалося тому, що значна їх частина не були готові вирішувати подібні питання, які пов'язані з ними самими.

“Український парламент має трохи боятися президента”

— Якщо порівняти Верховну Раду часів Леоніда Кучми, Віктора Ющенка, Віктора Януковича та після 2014 року, в який період парламент мав найбільший вплив на президента, а в який — найменший?

— Це буде дуже суб'єктивно, бо я зараз не можу проаналізувати всі чинники, що тоді діяли. Але за відчуттям, як я пам'ятаю, найбільше впливав парламент часів Кучми. Він реагував. Інша річ — як саме реагував. Ми пам'ятаємо “директора парламенту” Олександра Волкова, Ігоря Шарова, Богдана Губського — людей, що виконували завдання Адміністрації президента, яку очолював Віктор Медведчук. Але Кучма і сам відчував парламент і реагував на нього, виходячи зі своїх інтересів.

Ющенко був президентом-демократом. Але так склалося, що при демократичному президентові парламент стає сміливішим — і водночас деструктивнішим. Ті, хто мали б підтримати демократично обраного президента, виявилися до цього нездатними. Ющенко не отримав  тієї підтримки, на яку розраховував і яку мав би отримати, бо він був демократом, і парламент це відчував. Український парламент має трохи боятися президента.

— Ще одне дискусійне питання — роль опозиції. На ваш погляд, вона змінилася? Зараз у нас монобільшість — новий феномен, якого в попередніх скликаннях не було. Опозиція часто апелює до того, що не може ні на що вплинути. Чи є у неї реальні важелі?

— На жаль, в українському парламенті більшість — незалежно від того, хто нею є, — завжди намагалася вибудувати такий порядок, починаючи від регламенту і закінчуючи практикою, який не дає опозиції гарантованих можливостей. Декларується, що опозиція має очолювати відповідні комітети, що заступники й секретарі мають бути з інших фракцій, але на практиці це не виконується.

І характерно: вчорашня більшість, опинившись в опозиції, стикалася з тими самими перепонами, які сама ж і створила. Як теперішня опозиція в цьому скликанні.

— Які три рішення Верховної Ради за роки незалежності ви вважаєте найбільш доленосними для України — незалежно від того, підтримували ви їх чи ні?

— Буду суб'єктивним, бо дивитимуся насамперед через призму тих завдань, які не вдавалося виконати за моїх каденцій, але які зрештою були викинані. Перш за все, це Закон України “Про корінні народи”, схвалений 1 липня 2021 року.

Дуже шкодую, що в попередньому скликанні, коли я також був депутатом, нам не вдалося внести зміни до Конституції України щодо розділу 10 — “Автономна Республіка Крим”. У складі Конституційної комісії була створена спеціальна група з 20 членів під керівництвом професора Володимира Буткевича. Ми підготували текст змін — про трансформацію кримської автономії, уточнення її змісту. Але здійснити це не вдалося.

— Чому тоді не вдалося?

— Президент Петро Порошенко й деякі колеги вважали, що не вистачить голосів. Я наполягав: для першого читання достатньо половини голосів, щоб направити до Конституційного Суду, а вже після його висновку — 300 голосів. Для мене було б дуже важливо хоча б направити законопроєкт до КСУ. Але ми не порозумілися, а ініціатива мала виходити від президента — така була тоді практика й домовленість.

Із позитивного я також назву рішення Кабінету Міністрів про переведення кримськотатарської писемності на латиницю — ми повернулися до латинської абетки.

З рішень, які спричинили трагедії, — Харківські угоди, пролонгація перебування Чорноморського флоту до 2042 року, “закон Ківалова-Колесніченка” — усе це прискорило війну Росії проти нас. Я вважаю, що війна так чи інакше відбулася б, але ці рішення прискорили її.

— Можете розповісти докладніше про ті конституційні зміни щодо Криму? У чому вони полягали?

— Тут треба трохи повернутися в історію. У січні 1991 року в Криму проводиться так званий референдум щодо статусу Криму — ще в складі Радянського Союзу. Москва дає на нього згоду, а радянський Київ не має сил протистояти. Той референдум був спрямований проти кримськотатарського народу, бо ми вже де-факто й де-юре масово поверталися — щороку по 35–40 тисяч осіб. Ми поверталися з двома вимогами: повернення на свої землі і відновлення автономії як форми, що гарантувала б відродження й розвиток народу.

Москва завжди була проти кримськотатарської автономії, але тут погодившись на сам статус автономії, вирішила одночасно завадити як відновленню кримськотатарської автономії, так і прагненням України вийти з-під її опіки.

У лютому 1991 року Верховна Рада Української РСР схвалює постанову й відновлює автономію. Я і Мустафа Джемілєв сиділи на балконі — нас запросили депутати з парламентської опозиції  “Народна Рада”. Один депутат з Івано-Франківська сказав з трибуни: “Давайте не схвалювати рішення — нехай повернуться кримські татари”. І запропонував дати слово пану Джемілєву. Зал засміявся й проголосував.

Так у 1991 році, за кілька місяців до розпаду СРСР і проголошення незалежності, в Україні було створено автономію, яка фактично стала автономією російського населення Криму. З цього й почалося нехтування будь-якими інтересами та правами кримських татар.

До 2014 року в Криму не було балансу для проведення української державної політики. Крім 300 тисяч кримських татар, які встигли повернутися, там проживало не менше як 500 тисяч етнічних українців. Але 58% — етнічні росіяни, і більшість населення повністю використовувала механізми, які давала їй автономна влада.

Для прикладу: президент Ющенко призначає прем'єр-міністром Криму Анатолія Матвієнка — відповідальну людину. Він береться за роботу і з жахом усвідомлює ситуацію. Зокрема щодо українських шкіл: в усьому Криму — лише одна. Він знаходить недобудову в селищі Комсомольське біля Сімферополя, залучає спонсорів — “Укргаз” та інших — будує другу школу з українською мовою навчання. А Верховна Рада Криму ухвалює рішення: “Тут буде школа з русским языком обучения”. Матвієнко нічого не може вдіяти, бо механізми прийняття рішень — за місцевою владою. Ось де було закладено міну сповільненої дії, яка вибухнула 2014 року. 

Так, 26 лютого 2014 року за рішенням Меджлісу понад 15 тисяч людей зібралися біля Верховної Ради Криму та не дозволили обраним депутатам схвалити незаконне рішення — звернення до Москви з проханням втрутитися в кримські справи. Але це не врятувало Крим, оскільки вся владна конструкція, вибудувана на основі кримської Конституції, спрацювала на користь Москви.

У 1991 році суб'єкт автономії не був визначений — мовчки сказали “якийсь кримський народ”. У 2014-му Путін гучно оголосив: “Кримський народ визначився і хоче жити в Росії”. Треба було ще в 1991-му, якщо вже йти на відновлення автономії, чітко сказати: ця автономія ґрунтується на праві кримськотатарського народу на самовизначення.

Саме це й мали виправити наші конституційні зміни. Ми пропонували зберегти статус автономії, але чітко записати: джерелом кримської автономії є право кримськотатарського народу на самовизначення у складі незалежної Української держави.

“Мета зняття недоторканності — не захист суспільства, а отримання додаткового механізму маніпуляції депутатом”

— Чи змінилася якість парламентської дискусії? Чого сьогоднішній Верховній Раді бракує найбільше порівняно з парламентами початку 2000-х років?

— Коли я починав роботу у Верховній Раді, однією з найбільш вдалих форм роботи були парламентські слухання. Ті, що справді готувалися — з фахівцями, з глибокими виваженими оцінками. Я пам'ятаю слухання щодо кримськотатарського народу в 2000 році: виступи науковців і практиків були настільки сильнішими за виступи депутатів, що депутатські промови просто нівелювалися на їхньому фоні — вони відображали лише політичну позицію, не більше.

З часом парламентські слухання перетворилися на формальність — спосіб продемонструвати, що “ми порадилися з громадськістю”. А мали би бути розмовою професіоналів: науковців, виконавчої влади та парламенту.

— Сьогодні часто можна почути, що в умовах війни центр ухвалення рішень природно зміщується від парламенту до виконавчої влади. Де, на вашу думку, проходить межа між необхідною концентрацією влади під час війни та послабленням парламентаризму?

— Дуже важко дати тут однозначну відповідь. Але скажу так: у суспільстві має існувати явище, яке називається політичною культурою. Носії цієї культури — і насамперед ті, хто на першому плані в політиці, — мають постійно звіряти свою поведінку з тим, що суспільство приймає або відкидає. У нас цього, на жаль, немає.

Скажімо, в балтійських країнах нерідко буває так: з'являється публікація або підозра щодо міністра — і він одразу оголошує про відставку. Або партії усвідомлюють, що є політична відповідальність, крім кримінальної, і стримують свої бажання, які можуть призвести до порушення права чи моралі.

Я не знаю, як ми маємо цього досягти — бо це залежить не лише від влади й політиків. Практично всі верстви українського суспільства мають усвідомлювати свою відповідальність за відсутність політичної культури.

Я відчував це у своїй роботі. Коли ти говориш про свої оцінки, намагаєшся переконати партнера, а він в очевидних речах з тобою не погоджується — не тому що має аргументи, а тому що має внутрішнє упередження до проблеми або до тебе. Коли ти прямо запитуєш: “Права народу не залежать від його чисельності — чи 100 мільйонів нації, чи 300 тисяч — вони однаково мають бути реалізовані”. А у відповідь: “Ну, Рефате, яка може бути кримськотатарська автономія, коли вас усього 300 тисяч?”

Отже: ефективність — через відповідальність. І не лише політиків, а суспільства загалом.

— Ви згадали про підозри. У цьому скликанні скасували депутатську недоторканність і ми побачили низку підозр народним депутатам. Як ви оцінюєте це рішення? Чи не вплинуло воно на втрату суб'єктності — і депутатів, і парламенту загалом?

— Я про це вже публічно говорив, але повторю, бо це моя глибока позиція. Якби була відповідальність перед суспільством і депутати були б справді відповідальними — не потрібно було б позбавляти їх недоторканності. Бо мета зняття недоторканності — не захист суспільства, а отримання додаткового механізму для маніпуляції депутатом.

Я негативно ставлюся до скасування недоторканності. Це стало додатковим інструментом у руках виконавчої влади або інших сил — щоб тиснути на депутата. Це не означає, що не можна було б переглянути певні ситуації й зменшити рівень недоторканності в окремих аспектах. Але от що ми зробили:фактично обрали людину, поклали на неї всі свої очікування і при цьому не захистили її.

— В парламенті є одна фракція, депутати якої поки що не мають підозр, — “Голос”. Коли парламент проголосував за скасування недоторканності, то опозиція заявляла, що це стане інструментом тиску на неї.  Але наразі найбільше підозр мають депутати владної “Слуги народу”.

— Але ж поява підозр не пов'язана безпосередньо з тим, чи має нардеп недоторканність, чи ні. Підозри з'являються через те, яким є депутат, що він скоїв і як усвідомлює свою роль. Підозри з'являються від того, наскільки якісний склад Верховної Ради ми обираємо.

Знаєте, є в суспільстві думка: “Навіщо їм високі зарплати, бо вони все одно крадуть?” Але уявіть собі, що є депутати — і їх чимало, — які не крадуть. Коли ми кажемо, що всі крадуть, ми фактично тиснемо на тих, хто не краде. Позбавляти недоторканості, виходячиз того, що, мовляв, хай вони будуть такими ж відповідальними перед законом, як всі громадяни,тоді хай всі громадяни і сідають в парламенті та працюють разом. Чому ж ми так не робимо? Ми ж їх обираємо не для того, щоби сказати, що вони є такими винятковими з-поміж нас. Ми обираємо депутатів для особливо складних завдань — але при цьому не думаємо про якість цього вибору, а якщо й думаємо — не захищаємо й не утримуємо їх. Суспільство знімає з себе цю відповідальність і каже: “Йди й працюй”. Так іди ти і сам працюй! Чому ж ти не працюєш? 

— Якби сьогодні потрібно було пояснити молодому поколінню, яке часто сприймає Верховну Раду лише через скандали та політичні шоу, навіщо Україні сильний парламент, що б ви відповіли одним прикладом зі свого досвіду?

— Усі провідні, успішні держави світу мають свою історію парламентаризму. І на нинішньому її етапі вони мають сильні парламенти. Це і є аргумент.

— Сильний парламент — практично запорука успіху держави?

— Обов'язково. Інакше ніяк. Без суб'єктного парламенту ви не задієте жодного інструменту, що веде до успіху: ні демократію, ні чесність, ні професіоналізм.

— Ви не є прихильником тез про те, що нам потрібен сильний президент і сильна вертикаль, а парламент — щось другорядне?

— Я ж кримський татарин. 342 роки існувало Кримське ханство. Держава була дуже помітна в історії цього геополітичного простору. Хан обирався і при ньому був орган — диван, тобто державна рада. Усі принципові рішення приймалися на засіданні дивану. Отже: сильна рука має бути обраною — і при ній має бути орган, з яким вона вирішує питання. У нашому випадку — парламент.

— Ще одне дискусійне питання — чисельний склад парламенту. Є прихильники скорочення, є противники. Два останні скликання парламент і так працює не повним складом — через непроведення виборів на окупованих територіях, зокрема в АРК. Вплинуло б зменшення кількості депутатів на якість роботи?

— Думаю, що ні. І я б не поспішав із такими трансформаціями — принаймні до кінця війни. Це не той критерій, який суттєво впливає на ефективність роботи парламенту.

Приведу приклад зі своєї практики. У 1998 році, коли була вперше запроваджена змішана виборча система, “Народний Рух України” — наш політичний союзник — виділив нам два місця в списку. Одне гарантовано прохідне запропонували Мустафі Джемілєву, друге — ще одному колезі. Я ж пішов на мажоритарний округ. Це була певна авантюра, бо кримські татари були дуже дисперсно розселені. В окрузі хтось навіть написав великими літерами на бетонному паркані: “Хороший ти парєнь, но ти татарін”.

В окрузі, де я обирався, було 154 000 виборців і 16 суперників — дуже впливових людей, які розпорошували між собою голоси “не кримських татар”. Я зосередився на своєму електораті — кримських татарах — і намагався взяти ще й частину інших голосів.

На одному зібранні встає людина й каже: “Слухай, усі брешуть, і ти, мабуть, теж. Але пообіцяй щось одне, що ти точно виконаєш — щоб тобі і мені не було соромно”. Я відповів: “Протягом року я буду на території кожної сільської ради в чотирьох районах округу”. Їх було понад 60. Він сказав: “Добре, повірю” — і підтримав мене, хоча кримським татарином не був. І я дійсно протягом року побував скрізь, бо пообіцяв.

До чого я це? Депутат повинен мати можливість доходити до людей. Навіть якщо система пропорційна — партії мають так поділити відповідальність за території, щоб депутати працювали з виборцями. А та кількість депутатів, яку ми маємо сьогодні, більш-менш відповідає цій можливості.

— Яке, на вашу думку, майбутнє Криму після завершення війни і встановлення справедливого миру?

— Крим має зберегти статус автономії. Але зміст цієї автономії має бути чітко прописаний у Конституції: вона є невіддільною частиною Української держави, а джерелом автономії є право кримськотатарського народу на самовизначення.

Ми маємо встановити правові механізми через закон України про затвердження Конституції кримської автономії. Конституція автономії має схвалюватися законом України — але без тих механізмів, які були вбудовані в 1998 році за головування Олександра Ткаченка і за участі Леоніда Грача, що фактично унеможливлювали роботу Верховної Ради над текстом Конституції Криму.

Якою має бути нова кримська автономія? По-перше — унеможливлення монополії будь-якої етнічної спільноти в Криму. Ми відчували цю монополію 23 роки — і українці, і кримські татари. По-друге — рівні права для всіх, хто живе в Криму, незалежно від етнічної чи релігійної приналежності. По-третє — унеможливлення будь-яких дій, що могли б призвести до відокремлення Криму від України. І нарешті — забезпечення колективних прав кримськотатарського народу через спеціальні механізми.

Бо в ситуації, коли корінний народ перебуває в чисельній меншості на власній землі, завжди існує спокуса демократичним шляхом обмежити або позбавити його фундаментальних прав. Тому правові механізми автономії мають передбачати спеціальний порядок ухвалення рішень у сферах, де йдеться про ці права. Ці сфери не безмежні: земля, мова й освіта, збереження культурної спадщини. Все решта — екологія, аграрний сектор, соціальне середовище — однаково важливі для всіх.

Так ми отримаємо можливості для збалансованого розвитку Криму. І найголовніше — ніколи не допустимо повторення того, що відбулося 2014 року.

***

— Яку музику ви слухаєте?

— Можливо, це вже вік, але я дедалі частіше ловлю себе на тому, що слухаю класичну музику. Набираю в YouTube — і вечорами слухаю, поки працюю.

— Яку книжку порадите прочитати?

— Щоб краще зрозуміти Крим — “За Перекопом є земля” пані Анастасії Левкової.

— Який фільм порадите?

— Не буду оригінальним. Тим, хто ще не зовсім усвідомлює, що сталося з кримськими татарами і чому ми весь час говоримо про свої права, — раджу переглянути фільм Ахтема Сеітаблаєва “Хайтарма”.